Продовжуючи філософську хрєланхолію.
От що вас спонукає до дії? Я впевнена, що яка би мотивація не була, але основний рушійний момент це щире бажання діючого. І не можна заставити себе захотіти. Хоча можна яскраво уявити те, чому зараз «ні», і що треба щоб було «так», намалювати собі шлях і рухатися туди. Звучить дуже просто і неправдоподібно, але ключ в постійній роботі і інакшого не буде.
От добре самомотивація це особиста справа кожного, а якщо хочеться мотивувати когось рідного чи друга. Тут я бачу завжди слизьку дорожку. Як там, добрими намірами вистелена дорога в пекло. Тоєся ви дуже хочете допомогти, але це ви хочете змінити щось в житті, а не сама людина. От тут можуть бути суперечки ціною в дружбу. І от хтозна як доносити до рідних людей бажання змін і чи треба його доносити, якщо вони з цим щасливі.
А якщо нещасні і постійно жаліються і нічо не роблять? Тут як на мене той єдиний варіант коли треба щось робити, не слухати ж це ниття постійно. І, як в любому пошуку мотивації треба шукати або те, що прибавиться в житті або що зникне. Якщо ти знайдеш роботу, то зможеш собі купити круті шузи. Або якщо ти не знайдеш роботу, то я перестану давати тобі дєнєх на життя. Ця всім відома зона комфорту, поки тобі добре, робити й не дуже хочеться.
Моє золоте правило, я стараюся не давати поради, якщо мене не питають. Тоєсть я може і зриваюся, але свідомість дуже старається. І навіть якщо в мене спитали поради і не прислухалися то теж стараюся не бубніти. Бо я ніхто, щоб втручатися в чиєсь життя і тільки тому, хто приймає рішення нести відповідальність.
А як ви до цього ставитеся? Даєте поради, а як сприймаєте їх, коли радять вам?