Я не дуже планувала це писати, але тут поруч проходило натхнення, довелося підкоритися. Якось я йшла мимо якоїсь чухні в Фацабуці, лишила невинний комент і тут на мене налетіла шакали. Вишивата, подумала я. Журналіст «Історичної правди», сказав Фейсбук. Пост в продовження теми українців і пишання.

Шось я не те лайкнула і на мене купою валяться пости фей української інтелігенції, найду шо, вб’ю, сил нема на це. Вопшем чувак пише пост, що громада зібралася і зробили пам’ятники загиблим на Майдані, но гарно шоб усе оцево спонсорувала держава.

По-перше, Майдан ше нічого не дав цій країні, сліпі ви люди. Рік пройшов, жодної реформи, в Грузії за цей час вже всіх пересаджали, а кого не посадили, так дали відкупитися так, що бюджет наповнився добряче. Ну але шо там Грузія, ми українці, у нас особливий шлях через чагарники. Я сьоні висловила своє занепокоєння прем’єр-міністру, курва його мама, цієї країни, впевнена, що якшо його не хвилюють непокоєння МВФ, той мої і не схвилюють. І реформи Грузія провела за рік, між іншим.

По-друге, ми зараз зі швидкістю світла котимся в прірву, долар по 30 гривень. А їм подавай спонсорство держави на якісь пам’ятники, моральний борг. Зараз наш єдиний моральний борг не втопитися швидше за Росію, а все до того йде. От подивіться, всі платники податків (навіть при шаленому здорожчанні всього навколо) мають скинутися на забаганку якогось фея, бо йому так хочеться. А хто не хоче, так то не моральні підлі люди.

І саме смішне, що його всі підтримують там, журналіст Історичної правди називає мене «дурою з вушками», рівень ага. Одна дівка забанила за слово «підарас», люблю оцих пухнастих заїньок які й не какають.

Люди, якщо ви заробляєте на грантах, то розпоряджайтеся своїми грантами, а не баблом держави. Дали вам з-за кордону наївні дяді і тьоті бабло от і покажіть, що ви за нього можете зробити, а як звикли грантоїдити, то не перетворюйте бюджет в свій шмат хліба.

Бозю, дай мені сили перестати постити фігню про українців і вернутися до натхненних постів про мистецтво, яке приносить гроші в баксах.

Сьоні мав бути фейський пост про мою нову забавку, але потім я почитала пресу (не читайте української преси до обіду) і рішила сваритися. Сто років думала писати статтю про українство і от день настав, бійтеся :D

Боже, які ми, українці, горді люди. Коли всі народи стояли в черзі за розумом, ми стояли за гордістю. Ще ніхєра не зробили, а вже пишаємося. Та так пишаємося, що мало нам місця для того пишання. Ще від Майдану нема ніяких результатів, навіть не лежимо в потрібному напрямку, а вже музей Майдану нам подавай. За чий кошт? Звісно, за кошт тих наївних дурників, які платять податки. І оренду державного приміщення на шарік в центрі міста їм подавай. Це ж культура! Польща, третя економіка Європи (Артем каже шоста)  не дозволяє собі тратити гроші на всяку пургу, опера в місті Кєльце побудована на гроші Євросоюзу. Але шо нам та Польща, в нас тротуарів нема, зато музєй, да.

Люди, ви ліниві жопи, які ніхєра не робили 24 роки і результатом цього стала голосна смерть багатьох людей. А то шо за цей час тихо  перевмирало купа людей це нас не гребло. Ми та країна, яка тирить гроші з центру раку. Скажіть мені, чим тут пишатися?

«Це не я краду гроші, це все можновладці.» Крадуть поки ми їм дозволяємо. А ми не можем займатися контролем нудних, але важливих речей, ми зайняті пишанням.

Ви курс бакса бачили? Мені пофік, я заробляю в баксах. А вам?

Я щоразу тероризую і контролюю тих, кого можу і маю право; тих, кому плачу гроші, а вони лажають з виконням своєї частини забов’язань. А ви?

«Війна в країні, як можна нести таку єрєсь, це зрада!» А 24 роки до цього теж була війна? Весь цей змарнований час теж москалі нам не давали латати тротуари? Чи москалі нас заставляли розводити корупцію. Ми самі робили все для того аби отак хрєново жити і тут нема чим пишатися, нема, кажу я вам. Покрасили все в жовто-блакитний і справилися? Це так не працює.

Взагалі це шось генетичне, згадайте хоча б українську літературу. Хронічно не люблю українську літературу, бо вона вся в соплях-стражданнях. Це шось таке униле і депресивне, що хочеться почати пити горілку. На уроках української літератури мош було вставати і говорити про твір не читаючи його і в 95% випадків це було страждання за свою країну. Я тіки раз промазала з таким фокусом, Жовтий князь був про голод.

Та якби ми скіки працювали, скіки страждаєм і пишаємось…

Ще мене тішать мовознавці. Як правильно говорити «хто крайній?» чи «хто останній?». Рілі? Українській мові по трохи приходе триндець, вона мертвіє, відкидає копита. В Книжковому супермаркеті один стилаж українською мовою в магазині. Друге питання яке мені тут задають «звідки ти?», бо українською тут не говорять. Я пишу українською, бо нею я володію найкраще, але вона геть не літературна, бо це блог і моя творчість і тут нема місця обмеженням. Всі намагання говорити і писати літературщиною вганяють в морок всю тему, про яку написано. Але нема грошей, нема мови і культури, бо культура на голодний шлунок дуже сумне заняття.

Я сумую за Азіровим. Тоді вишиванка не була мейнстрімом, а все решта було так же. І ще він смішно говорив, хоч якась радість. Нема реформ, економіка стрімко котиться в нашу українську жопу і банани по 30 гривень. Наші можновладці канюкають гроші, а їм кажуть «а реформи?», а вони «та нам би просто грошей». Ех.

Мої притензії могли бути дуже схожі до іншої країни, але я тут і зараз, того я паплюжу українців і їхню манію пишання. А то скоро з такими темпами мош буде говорити або гарно, або нічо. На правду не ображаються, або ображаються тільки, коли вона очі коле.

Дякую всім причетним за натхення:) Тейк кер.